В господарських судах розглядаються

Тема 4. Підвідомчість і підсудність господарських справ господарським судам

Підвідомчість справ господарським судам.
Підсудність справ.
Види територіальної підсудності.
Передача справ з одного господарського суду до іншого.

В юридичній теорії правовий інститут підвідомчості означає розмежування кола справ між судами, господарськими судами і адміністративними органами. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу.
Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ, віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними актами матеріально-правового характеру.
Чітко визначити підвідомчість того чи іншого спору господарському суду можливо, користуючись критеріями підвідомчості, якими є наступні:
— cуб’єктний склад учасників спору;
— характер спірних матеріальних правовідносин.
Ці два критерії пов’язані між собою і повинні існувати й використовуватись на практиці в єдності.
Відповідно до перших статей Господарського процесуального кодексу України і Закону України “Про господарські суди” господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, може вирішувати спори й розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Спільним листом Верховного Суду України та Вищого господарського суду України від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що за загальним правилом підвідомчість спорів визначається законодавчими актами України. Однак, коли в законодавчих актах підвідомчість визначена нечітко, слід виходити із суб’єктного складу учасників спору. Отже, якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за винятком, передбаченим законодавством.
Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесені справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.
Господарським судам підвідомчі також справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження, передбаченому Господарським процесуальним кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та іншими законами. Справи за заявами Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, також розглядають господарські суди.
Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не підвідомчих господарським судами, а саме:
— спори що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;
— спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
— інші спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів.
Аналіз характеру спірних відносин, підвідомчих господарському суду, дозволяє зробити висновки про те, що господарському суду підвідомчі спори, що випливають з господарських (господарська, підприємницька діяльність) та адміністративних (управління господарською та підприємницькою діяльністю) відносин, а також справи про банкрутство.
Питання про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду одноособово, спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві. При цьому суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її правильність сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя виносить ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК). Коли вказані в позові дані не дозволяють вирішити питання про підвідомчість, суддя приймає позовну заяву, порушує провадження і, залежно від обставин, які виявились у судовому засіданні, або вирішує справу по суті, або ухвалою припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК). Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені. Ухвала про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути оскарженою, але сторони мають право клопотати в судовому засіданні про розгляд питання про підвідомчі справи господарському суду.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за письмовою угодою) на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що справи про банкрутство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати на вирішення третейського суду спори, які виникають у сфері державного управління господарською (підприємницькою) діяльністю. Зокрема, справи за заявами органів Антимонопольного комітету не можуть розглядатися третейським судом. Сторони можуть укласти угоду про передачу спорів до третейського суду, які виникнуть у майбутньому, а також можуть звернутися до третейського суду з конкретної справи — як до початку судового провадження, так і в будь-якій стадії господарського процесу, — але до прийняття рішення у цій справі. В останньому випадку господарський суд припиняє провадження у справі.
У широкому розумінні підвідомчість виступає як передумова права на подання позову в господарський суд.
Інститут підсудності розмежовує підвідомчі господарським судам справи між відмінними елементами господарської судової системи, залежно від того, який критерій покладено в основу такого розподілу: рівень господарського суду в системі або місце розгляду справи — підсудність поділяється на родову і територіальну.
Родова підсудність розподіляє справи між господарськими судами різного рівня. Загальний принцип родової підсудності, закріплений у ст. 13 ГПК, визначає, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.
Територіальна підсудність дозволяє розмежувати предметну компетенцію господарських судів одного рівня залежно від розгляду спору (ст. ст. 15, 16 ГПК) і може бути поділена на кілька видів. Загальна територіальна підсудність формує основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських судів. Згідно з цим правилом справи розглядаються місцевим господарським судом за місцезнаходженням:
— сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії по спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів і визнання договорів недійсними;
— відповідача по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів.
Позов до юридичної особи, який випливає з діяльності її уповноваженого відособленого підрозділу, подається з урахуванням правил загальної територіальної підсудності залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.
Місцезнаходження визначається на момент подання позову і вказується позивачем. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації (якщо законом не передбачено інше), вказується в уставних документах та визнається за місцезнаходженням її головного виконавчого органу.
Правила альтернативної підсудності надають позивачеві право вибору господарського суду, де буде розглянута справа. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Спеціальні правила територіальної підсудності встановлені господарським процесуальним законодавством по справах про банкрутство, які розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.
Підсудність по зв’язку справ має місце у випадку їх тісних зв’язків, наявність яких дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі, тобто незалежно від територіальної приналежності спір підлягає розгляду в тому господарському суді, в якому вирішується інша справа, з якою пов’язаний спір. Зустрічний позов подається за місцем подання первісного позову (ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подається за місцем розгляду справи, що виникла між попередніми сторонами — позивачем і відповідачем (ст. 26 ГПК).
Виключна підсудність — це встановлена підсудність певної категорії справ точно визначеному господарському суду, що виключає можливість розгляду їх у будь-якому іншому суді. Встановлення виключної підсудності має на меті забезпечити найкращі умови для правильного та оперативного вирішення певних категорій справ, характер яких викликає труднощі розгляду їх в іншому місці.
Перелік справ, на які поширюються правила виключної підсудності, у статті 16 ГПК є вичерпним:
— справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу;
— справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються за місцезнаходженням майна;
— справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Господарське процесуальне законодавство передбачає так звану окрему підсудність. Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд України.
Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, повинна бути розглянута ним по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, до якого надійшли позовні матеріали або в провадженні якого ця справа знаходиться, господарське процесуальне законодавство встановлює правила передачі матеріалів справ з одного господарського суду до іншого (ст. 17 ГПК).
Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.
Справа, прийнята господарським судом до свого провадження за додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті й у тому випадку, коли в процесі розгляду вона стала підсудною іншому господарському суду.
У випадку, коли після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого вона відноситься, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.
Однак передача матеріалів за встановленою підсудністю не допускає можливості передачі матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу матеріалів з господарського суду до загального суду чи іншого органу. В таких випадках господарський суд або відмовляє у прийнятті позовної заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє провадження у справі (п. 1 ст. 80 ГПК).

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

studentam.net.ua

§ 2. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України господарські суди розглядають справи, що виникають із таких спорів: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірван­ні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватиза­ції майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію держав­ного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандар­тів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію

(товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміні­стративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимо­нопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, гцО виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), утому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудо­вих спорів; справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Відповідно до ст. 121 ГПК господарські суди розглядають справи по скаргах надії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служ­би України щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів.

Підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сто­ронами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, спорів, що виникають при укладанні, змі­ні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, а також спорів, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Також не можуть бути передані на розгляд третейських судів спори, пов’язані із оскарженням дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служ­би України відповідно до ст. 121 ГПК.

Згідно із ст. 2 ГПК та Закону України «Про третейські суди» від

11. 05.2004 р. господарські суди є компетентними судами щодо розгляду справ про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконав­чих документів на примусове виконання рішень третейських судів утому разі, якщо третейським судом було вирішено господарській спір.

Таким чином, одним із критеріїв для визначення юрисдикції госпо­дарських судів щодо розгляду справи є характер спірних правовідносин.

Іншим критерієм для визначення юрисдикції господарського суду є суб’єктний склад учасників спору. Відповідно до статей 1 та 21 ГПК господарські суди розглядають спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (у тому числі іноземни­ми), громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку на­були статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до гос­подарського суду мають право також звертатися державні та інші ор­гани, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Можна виділити такі різновиди юрисдикції: імперативну, альтер­нативну та договірну. Відповідно до правил імперативної юрисдикції справа може бути предметом розгляду лише в господарських судах України. Альтернативна юрисдикція має місце тоді, коли зацікавлена особа на власний розсуд визначає, до якого органу їй необхідно звер­нутися за захистом своїх прав чи інтересів. Так, стягнення заборгова­ності за опротестованими векселями допускається або шляхом звер­нення до господарського суду з позовною заявою до зобов’язаної особи, або шляхом звернення до нотаріуса, що вчиняє відповідний виконавчий напис. Договірна юрисдикція має місце тоді, коли сторони договором визначили орган, що повинен розглянути спір. Так, у разі якщо сторони за зовнішньоекономічною угодою визначили, що спір повинен бути розглянутий у Міжнародному комерційному арбітраж­ному суді при Торговельно-промисловій палаті України, спір повинен бути розглянутий у цьому органі. Сторони можуть укласти між собою угоду про передачу спору на розгляд третейського суду. У разі наяв­ності таких угод господарські суди не можуть розглядати такі спори.

Процесуальним законодавством України встановлюється підсуд­ність справ господарським судам. Якщо юрисдикція визначає коло справ, що належать до розгляду та вирішення всіма господарськими судами, то встановлення підсудності справ дозволяє розподілити спра­ви, на які поширюється юрисдикція господарських судів, між різними ланками в системі господарських судів за територіальною ознакою.

Чинне законодавство дозволяє виділити такі різновиди територі­альної підсудності справ: загальна територіальна, альтернативна, ви­ключна, за зв’язком справ, за ухвалою суду.

Правила загальної територіальної підсудності містяться у ст. 15 ГПК. Справи по спорах, що виникають при укладанні, зміні та розі­

рванні господарських договорів, справи у спорах про визнання дого­ворів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнахо- дженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Справи по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособле­ний підрозділ, територіальна підсудність спору визначається за за­гальними правилами залежно від місцезнаходження відокремленого підрозділу.

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Згідно із ч. З ст. 15 ГПК (альтернативна підсудність) справи у спо­рах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стяг­неного за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання ви­конавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Відповідно до ст. 16 ГПК (виключна підсудність) віднесені до під­судності господарського суду справи у спорах, що виникають із догово­ру перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, роз­глядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Справи у спорах про право власності на майно або про витребу­вання майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місце­знаходженням майна.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення по­рушення.

Справи по спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада АРК або Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Сева­стопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська місь­кі державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять дер­жавну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а та- 1136

кож між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господар­ським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців.

Справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента.

Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, розглядаються гос­подарським судом за місцезнаходженням об’єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, де відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада АРК або Рада міністрів АРК, облас­ні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Стаття 15 ГПК передбачає такий різновид підсудності, як підсуд­ність за зв’язком справ. Відповідно до ч. З ст. 15 ГПК справи по спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустріч­ний позов, а також позов третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подається до суду за місцем розгляду первісного спору.

Підсудність за ухвалою суду має місце тоді, коли місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією із сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд АРК, господарський суд облас­ті, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд України (ч. 5 ст. 15 ГПК).

Господарський процесуальний кодекс не передбачає такого різно­виду підсудності, як договірна підсудність. Але договірна підсудність може мати місце у випадках, коли сторони за зовнішньоекономічними угодами передбачили це у договорі, спираючись на Угоду про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 p., прийняту ум. Києві в рамках саміту СНД. Відповідно до ст. 4 цієї Угоди сторони самостійно можуть визначити компетентний суд, який буде розглядати спір між сторонами. Визначаючи відповідний судовий орган, сторони не зобов’язані керуватись нормами національ­ного законодавства, що встановлюють правила територіальної підсуд­ності і можуть визначити їх у договорі на свій власний розсуд.

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсуд­ністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження з до­держанням правил підсудності, повинна бути розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в госпо­дарському суді, до підсудності якого належить справа, то така справа передається до господарського суду, найбільш територіально наближе­ного до цього господарського суду.

Існує ще один аспект підсудності, пов’язаний із суб’єктним складом

суду, що розглядає господарський спір.

Відповідно до ст. 4 ГПК справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду, залежно від її категорії і складності справи може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом Укра­їни колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

Перегляд судових рішень господарських судів Верховним Судом України здійснюється колегіально.

lawbook.online

В господарських судах розглядаються

Господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

1. Коментованою статтею встановлено підвідомчість, або предметну компетенцію, господарського суду, під якою розуміється коло справ, віднесених законом до розгляду і розв’язання системою господарських судів. Підвідомчість дозволяє відмежувати господарські справи від усіх інших справ, віднесених до ведення інших органів.

Президія Вищого арбітражного суду України у роз’ясненні від 8 лютого 1996 р. № 02-5/62 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» визначила поняття підвідомчості та підсудності, якими слід користуватися господарським судам.

Підвідомчість — це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (ст. 12 цього Кодексу). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (статті 13—16 цього Кодексу).

При визначенні підвідомчості справ господарським судам слід спиратися на критерії підвідомчості, що вироблені і використовуються процесуальною доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб’єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Відповідно до першого критерію господарським судам підвідомчі всі господарські спори, що виникають між юридичними особами, між громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності, а також між юридичними особами і громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності; у випадках, передбачених чинним законодавством, господарські суди мають право вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити із суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені цим Кодексом.

За другим критерієм справи і спори визначені ч. 1 коментованої статті.

Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. Такі справи підвідомчі господарським судам незалежно від того, як вони укладалися (добровільно чи примусово), їх виду.

Невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що виникають з укладених договорів, тягне за собою цивільно-правову відповідальність. За нормами зобов’язального права відповідальність настає не лише за порушення зобов’язань, а й внаслідок охоронних зобов’язань.

Вимоги організацій щодо застосування заходів майнової відповідальності, передбачених законодавством або договором, про відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договорів, підвідомчі господарським судам. До цієї категорії спорів належать і спори, пов’язані з розрахунками за передані товари, виконану роботу, а також за надані послуги та інші роботи.

При виникненні питання про те, чи підвідомчі господарським судам спори про тлумачення змісту правочину, слід виходити з положень інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році».

Так, у ньому зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину, яке можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Перелік справ, підвідомчих господарським судам, який визначено у ч. 1 коментованої статті, є вичерпним. Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов’язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, звільненням майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов’язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи

(статті 59, 86 Закону України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»), — за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні ст. 1 цього Кодексу.

Щодо скарг, які подаються до суду на підставі ст. 85 названого Закону та ст. 121-2 цього Кодексу, то за змістом останньої з названих норм їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його частини, оскарження відмови у державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення цього випуску, зміну засновника (складу засновників), вимоги громадян, юридичних осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (статті 18—20, 37 Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»).

Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей органом масової інформації, можуть розглядатися господарськими судами лише тоді, коли згаданий орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей взяв на себе, та за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у суді загальної юрисдикції або органом масової і інформації на вимогу заявника. До відповідної позовної заяви мають бути додані докази такого спростування. У разі неподання цих доказів господарський суд повинен повертати позовну заяву на підставі п. З ст. 63 цього Кодексу, а якщо справу вже порушено — залишати позов без розгляду відповідно до п. 5 ст. 81 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1 цього Кодексу захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, покладений на господарський суд. Отже, спори, пов’язані із застосуванням чи порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвідомчі господарським судам на загальних підставах, якщо інше не встановлено чинним законодавством, міжнародними договорами або угодами (п. З коментованої статті).

Відповідно до ч. 7 ст. 50 Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» спір про право, що ґрунтується на вчиненні нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного провадження. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід зважати на те, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу у розумінні ст. 5 цього Кодексу (статті 87—89 Закону України «Про нотаріат»). Справи, пов’язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (ч. 1 ст. 50 Закону України «Про нотаріат»). Заінтересована особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, має право подати про це скаргу до районного, районного у місті, міського суду за місцезнаходженням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради чи робочого місця приватного нотаріуса.

Водночас слід враховувати, що відповідно до ст. 88 зазначеного Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Якщо виник спір з приводу стягнення заборгованості з орендної плати та/або пені за її несвоєчасне внесення, справа з відповідного спору є підвідомчою господарському суду на загальних підставах.

Щодо підвідомчості господарським судам справ у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 12 липня 2002 р. № 01-8/822 «Про рішення Конституційного Суду України зі справи № 1-8/2002 про оспорювання актів у господарському суді» зазначено, що це положення слід розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненормативних актів незалежно від дати їх прийняття.

Згідно з коментованою статтею господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише актів державних та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Отже, не можуть оспорюватись у господарському суді акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо.

Це положення діє до моменту створення окружних адміністративних судів, яким підвідомчі зазначені справи відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Справа в тому, що п. 6 Перехідних положень КАС України встановлюється підвідомчість адміністративних справ, які розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеляційних адміністративних судів. Справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки КАС України не передбачає інше, підсудність таких справ визначається Господарським процесуальним кодексом України. Так, відповідно до ст. 13 ГПК України визначається підвідомчість адміністративних справ господарським судам. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи про визнання актів недійсними (ч. 1 коментованої статті). Статтею 15 цього Кодексу визначається територіальна підсудність справ господарським судам: справи про визнання актів недійсними розглядаються господарськими судами за місцезнаходженням відповідача.

Статтею 37 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» органам прокуратури надано право звертатися до суду із заявами про припинення екологічно небезпечної діяльності суб’єктів господарювання. Заяви інших державних органів з цих питань розгляду господарськими судами не підлягають, оскільки відповідно до п. З Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженого постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751-ХІІ, діяльність таких підприємств може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у названому пункті і до компетенції яких чинним законодавством України віднесене вирішення питань, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища.

Рішення органів, зазначених у п. З вказаного Порядку, можуть бути визнані недійсними на загальних підставах за заявами зацікавлених юридичних осіб або прокурора.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки згідно з чинним законодавством і своїм статутом (положенням). Отже, спори між релігійними організаціями та іншими юридичними особами, у тому числі спори про повернення або передачу культових споруд і майна у власність релігійних організацій, підвідомчі господарським судам за винятками, встановленими законодавством. Так, згідно зі ст. 17 Закону України від 23 квітня 1998 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду у порядку, передбаченому ЦПК України. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на п. 1 ст. 62 цього Кодексу. Такий самий порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організації* про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з п. 10 ст. 18-1 Закону України «Про виконавче провадження» таке рішення є виконавчим документом і відповідно до п. 14 ст. З цього Закону підлягає виконанню державною виконавчою службою.

Підвідомчими господарським судам також є спори, що виникають у процесі управління корпоративними правами.

Відповідно до ст. 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Визначення корпоративних прав міститься також у Законі України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої постановою Національного банку України від 16 березня 1999 р. № 122. У згаданих нормативних актах корпоративні права визначені як право власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, включаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства. Крім того, п. 1.8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» додає до зазначеного вище визначення застереження: незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах, тобто прямо визначає корпоративними правами також права засновників (власників статутного фонду) юридичної особи, статутний фонд якої не поділено на частини (державні та приватні підприємства), а також юридичної особи, статутний фонд якої поділено на частини, але вони належать одному власнику (корпоратизовані підприємства).

Справи, пов’язані з питаннями корпоративного управління, можна поділити на дві групи: справи, пов’язані з особливостями управління державними корпоративними правами (державні підприємства та корпоратизовані підприємства), та справи, пов’язані з управлінням корпоративними правами інших форм власності.

Залежно від категорії спорів, що розглядаються судом, їх можна класифікувати таким чином: 1) спори про визнання недійсними установчих документів та (або) внутрішніх нормативних актів повністю або частково; 2) спори про визнання недійсними рішень органів господарських товариств (загальних зборів акціонерів, спостережної ради, правління) або рішень державних органів, уповноважених управляти державними корпоративними правами.

Учасниками у справах зазначеної категорії найчастіше є юридична особа (емітент корпоративних прав) та власники цих корпоративних прав. У деяких категоріях справ стороною у справі може виступати Фонд державного майна України як єдиний державний орган, уповноважений управляти державними корпоративними правами.

Згідно зі ст. 123 цього Кодексу іноземні підприємства і організації мають право звернення до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до роз’яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» у розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої ч. З ст. 4 цього Кодексу пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.

За змістом статей 12—17, 41, 123 цього Кодексу для іноземних суб’єктів господарської діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки у цьому Кодексі відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місцевого господарського суду лише відповідно до вимог статей 13—16 цього Кодексу про територіальну та виключну підсудність справ, що підлягають розгляду у першій інстанції.

Місцеві господарські суди мають право вирішувати спори й у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб’єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та ст. 16 цього Кодексу щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації, господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 цього Кодексу. З цієї самої підстави господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України «Про судоустрій України».

Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 цього Кодексу щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації (див. коментар до ст. 4 цього Кодексу).

Частиною 1 коментованої статті спеціально застережено, що не є підвідомчими господарським судам справи зі спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод належать до відання інших органів. Ця вказівка закону ґрунтується на тому, що для розгляду зазначених питань потрібні не лише юридичні знання, але й знання у інших галузях науки, а також на тому, що розгляд таких питань належить до компетенції спеціально створених для цього органів.

Справи про банкрутство. Ця категорія справ розглядається господарськими судами за правилами, встановленими цим Кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», зокрема, розділом II «Провадження у справах про банкрутство». Статтею 6 цього Закону встановлюється підвідомчість, підсудність, право та підстава порушення справи про банкрутство. Відповідно до неї справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено зазначеним Законом.

Відповідно до рекомендацій президії Вищого господарського суду України » Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України та п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» прокурори також мають право звертатися до господарського суду із заявами в інтересах громадян і держави у порядку, передбаченому Законом. Повноваження прокурора визначаються ст. 29 цього Кодексу.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», — збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови у порядку, передбаченому ст. 22 Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, які мають підтверджені належними документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені об’єкти яких згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

Не можуть бути суб’єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення і підрозділи).

Споживчі кооперативи та сільськогосподарські виробничі кооперативи можуть бути суб’єктами банкрутства. Статтею 18 Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію» передбачено можливість визнання банкрутом лише споживчого товариства, тому спілка споживчих товариств не може бути суб’єктом банкрутства, крім випадків реєстрації її як суб’єкта підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 209 ГПК України не може бути суб’єктом банкрутства казенне підприємство.

Оскільки згідно з ч. З ст. 2 Закону України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не мають за мету отримання прибутку, на них не поширюється дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Відповідно до ч. 2 коментованої статті підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Можливість здійснення захисту прав третейськими судами передбачена Законом України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди».

Третейський суд — це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди», для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам зазначеного Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і з тих самих підстав.

Третейські суди у порядку, передбаченому Законом України «Про третейські суди», можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

справ, пов’язаних з державною таємницею;

справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

справ, однією зі сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

legalexpert.in.ua

Это интересно:

  • Претензия на оферту Претензия на оферту ДОГОВОР ПУБЛИЧНОЙ ОФЕРТЫ 1. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ 1.1. Данный документ является официальной публичной офертой ООО «СТУДИНТЕР Образовательная Группа» (в дальнейшем именуемого “ИСПОЛНИТЕЛЬ”) и содержит все существенные […]
  • Гибдд штрафы платон перенесены до 15 мая закон Штраф за неоплату проезда в системе "Платон" с 15 июля может возрасти в 4 раза Проект соответствующего закона 1 размещен Минтрансом России на Федеральном портале проектов нормативных актов для проведения независимой […]
  • Правила верстки буклетов Готовим материалы для дизайна и верстки буклета Рекламный буклет представляет собой непериодическое многокрасочное листовое издание, отпечатанное на одном листе бумаги, как правило формата А4 (297 х 210 мм), сложенном (сфальцованным) […]
  • Организация проживания рабочих Нежилое помещение собственника (здание управления) переоборудовано под общежитие для сезонных рабочих. В здании зарегистрированы рабочие по месту пребывания. Обязана ли организация перевести здание в разряд жилых помещений? […]
  • Рассчитать госпошлина в арбитражный суд Рассчитать госпошлина в арбитражный суд Внимание! Чтобы персональные данные (Ф.И.О., адрес) не стали доступны третьим лицам, принимайте следующие меры предосторожности: 1) пользуйтесь сервисом "Квитанция" только на личном компьютере […]
  • Пункт 2 статьи 24 ук рф Уголовно-процессуальный кодекс РФ Глава 4. Основания отказа в возбуждении уголовного дела, прекращения уголовного дела и уголовного преследования. Статья 24. Основания отказа в возбуждении уголовного дела или прекращения уголовного […]